Мій вибір - NATO
Історія NATO

Створення НАТО та становлення блокового протистояння

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині.

Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини.

У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.

17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. Договір передбачав автоматичне надання допомоги у разі агресії проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації-Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством.11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері. В 1951 р., керуючись законом, конгрес затвердив суму асигнувань — 9,5 млрд доларів — для кредитування закупок військової техніки та обладнання членами НАТО.

У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога не надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищій орган керівництва -Рада НАТО.

Статут НАТО підписали представники Бельгії, Ісландії, Данії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Італії, Великобританії, Франції та США. Надалі кількість членів НАТО збільшилася. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 р. -ФРН, У 1982р.-Іспанія. СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 -1948 рр. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу 3 країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19липня 1951 р. конвенції «Про   статус   збройних   сил   країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива   ремілітаризації   ФРН   викликала   занепоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

http://kimo.univ.kiev.ua/MVZP/23.htm

Витоки Альянсу

У період між 1945-м та 1949 роками держави Західної Європи та їхні союзники в Північній Америці, перед якими стояла гостра потреба повоєнної відбудови економіки, з тривогою спостерігали за експансіоністською політикою СРСР. Виконавши зі свого боку взяті під час війни зобов'язання щодо скорочення оборонних структур та чисельності збройних сил, уряди західних держав виявляли дедалі більшу занепокоєність, оскільки стало зрозуміло, що керівництво Радянського Союзу мало намір повністю зберегти свої збройні сили. Більше того, з огляду на проголошені ідеологічні цілі Комуністичної партії Радянського Союзу стало очевидно, що всі заклики до поваги Статуту ООН та міжнародних домовленостей, які були досягнуті наприкінці війни, не гарантували суверенітету та незалежності. Ці побоювання посилились після того, як багатьом країнам Центральної та Східної Європи були нав'язані недемократичні форми правління, жорстоко придушувались будь-які прояви опозиції, зневажались елементарні права людини, громадянські права і свободи.

Між 1947-м та 1949 роками сталася низка драматичних подій, які примусили серйозно замислитись над цими проблемами. Йдеться про пряму загрозу, яка нависла над суверенітетом Греції, Норвегії, Туреччини та інших західноєвропейських країн, про державний переворот у Чехословаччині, здійснений у червні 1948 року, про протиправну блокаду Берліна, розпочату в квітні того ж року. Підписання у березні 1948 року Брюссельського договору 1 стало свідченням рішучості п'яти західноєвропейських держав: Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів, Франції - створити спільну систему оборони та зміцнити взаємні зв'язки таким чином, щоб більш ефективно протистояти ідеологічній, політичній та військовій загрозі своїй безпеці.

Згодом відбулися переговори зі Сполученими Штатами Америки та Канадою щодо створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов'язань між Європою та Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Італію, Норвегію і Португалію взяти участь у цьому процесі. Кульмінацією цих переговорів стало підписання Вашингтонського договору в квітні 1949 року, що започаткував спільну систему безпеки на основі партнерства цих дванадцяти країн. У 1952 році до договору приєднались Греція і Туреччина. Федеративна Республіка Німеччина 2 вступила до Альянсу у 1955 році, а Іспанія стала членом НАТО в 1982 році Польща, Угорщина і Чеська Республіка приєднались до НАТО в 1999 році.

Північноатлантичний альянс був створений на основі договору між державами-членами, кожна з яких приєдналась до нього добровільно після завершення публічного обговорення і відповідної парламентської процедури. Договір поважає індивідуальні права всіх держав - членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання згідно зі Статутом ООН. Він зобов'язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватись перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватись від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать.

З дня створення Альянсу минуло півсторіччя. Протягом більшої частини цього часу НАТО було зосереджене на забезпеченні оборони і безпеки держав - членів. Сьогодні це завдання залишається основним, але центр уваги значною мірою змістився. Нижче розглянуті головні риси цієї трансформації.

  1. Брюссельський договір 1948 року, який був переглянутий у 1984 році, став першим кроком у повоєнній відбудові західноєвропейської безпеки. Він поклав початок існуванню Західноєвропейського Союзу і Організації Брюссельського договору. Це був також перший крок у процесі, що привів до підписання в 1949 році Північноатлантичного договору та створення Північноатлантичного альянсу. Брюссельський договір став основоположним документом Західноєвропейського Союзу (ЗЄС).
  2. У 1990 році, після возз'єднання Німеччини, на колишню Німецьку Демократичну Республіку поширились гарантії безпеки Альянсу як на складову частину об'єднаної держави.

http://www.nato.int/docu/other/ukr/handbook/2001/hb0101.htm

Початки змін у кліматі безпеки

Джерела змін, які трансформували політичну карту Європи, беруть свій початок у низці подій у 1960-х та 1970-х роках, які мали далекосяжні наслідки. Хоча ці події були багатоаспектними, особливо виділяються три з них: прийняття Альянсом у грудні 1967 року доктрини Хармеля що базувалася на утриманні адекватного рівня оборони i одночасних пошуках шляхів послаблення напруження у відносинах між Сходом та Заходом; початок втілення Федеративною Республікою Німеччина в 1969 році "Східної політики" канцлера Віллі Брандта, спрямованої на розвиток більш позитивних відносин зі східноєвропейськими державами та СРСР у межах, визначених внутрішньою політикою їхніх урядів та їх діями за кордоном; прийняття Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1 у серпні 1975 року, який встановив нові норми обговорення питань у галузі прав людини та впровадив заходи, спрямовані на посилення взаємної довіри між Сходом і Заходом.

Низка не менш важливих подій позначала розвиток відносин Захід - Схід протягом 1980 - х років. Серед них: розгортання у Європі ядерної зброї середнього радіуса дії після прийняття у грудні 1979 року рішення про паралельний розвиток ядерної модернізації і контролю за озброєннями; підписання у грудні 1987 року Вашингтонського договору, який привів до широкомасштабного знищення американських та радянських ракет наземного базування середнього радіуса дії; перші ознаки змін у Східній Європі, пов'язані з виникненням і визнанням у серпні 1980 року, незважаючи на подальші невдачі, незалежного профспілкового руху "Солідарність" у Польщі; наслідки грудневого 1979 року вторгнення СРСР в Афганістан і остаточне виведення радянських сил звідти у лютому 1989 року; призначення у березні 1985 року Михайла Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.

У березні 1989 року в рамках НБСЄ у Відні розпочались нові багатообіцяючі переговори з питань контролю над озброєннями між 23 країнами, членами НАТО та Організації Варшавського договору, які стосувалися скорочення звичайних збройних сил у Європі (ЗЗСЄ). Саміт НАТО, який пройшов у Брюсселі наприкінці травня 1989 року, набув особливого значення на тлі цих подій. Були опубліковані дві принципові заяви щодо політики Альянсу, зокрема, декларація з нагоди сорокової річниці Альянсу, у якій були визначені цілі та напрями політики, якими мали керуватися члени НАТО протягом п'ятого десятиріччя його існування; а також всебічна Концепція контролю за озброєннями та роззброєння.

Декларація саміту 1989 року містила багато надзвичайно важливих елементів. У ній були визнані зміни, що відбувались у Радянському Союзі та інших східноєвропейських державах, та окреслений підхід Альянсу до подолання розділення Європи і досягнення далекосяжної мети формування справедливого та мирного європейського порядку. Вона підтвердила потребу в надійних та ефективних силах стримування й адекватної оборони і оприлюднила потрійну ініціативу президента США Буша щодо контролю над ЗЗСЄ, яка закликала до а) прискорення переговорів з ЗЗСЄ у Відні; б) значного скорочення додаткових категорій звичайних збройних сил; в) значного скорочення особового складу військ США та СРСР, розташованих за межами території своїх країн. У декларації саміту була представлена широка програма розширення співпраці між Сходом і Заходом в інших галузях, дій з розв'язання значних глобальних проблем і заходів, спрямованих на досягнення довгострокових цілей Альянсу.

  1. НБСЄ була перейменована в ОБСЄ у січні 1995 р.

http://www.nato.int/docu/other/ukr/handbook/2001/hb020101.htm

Події кінця вісімдесятих

Протягом вісімдесятих років продовжували відбуватись події великого значення для всього європейського континенту та міжнародних відносин у цілому. Наприкінці 1989-го та на початку 1990 року вдалося досягти значного прогресу у реформі політичних та економічних систем Польщі та Угорщини, а у Німецькій Демократичній Республіці, Болгарії, Чехословаччині та, після запеклої боротьби, у Румунії були здійснені кроки до свободи і демократії, які перевершили усі сподівання.

Обіцянка покласти край розділенню Європи, а з ним і розділенню Німеччини, дана понад сорок років тому, набула реального значення з падінням у листопаді 1989 року Берлінського муру. Окрім великого символічного значення, ця подія, на думку членів Альянсу, стала частиною широкомасштабного процесу, що вів до справді єдиної і вільної Європи. Цей процес був ще далекий від завершення і стикався з великою кількістю перешкод і проблем, але попри все вдалося досягти швидкого і вражаючого прогресу. Вільні вибори відбулися, або мали відбутися, у більшості країн Центральної та Східної Європи; долалося колишнє розмежування; знищувалися репресивні прикордонні споруди, і менш ніж через рік, 3 жовтня 1990 року, за підтримки міжнародного співтовариства відбулося возз'єднання двох німецьких держав, з яким погодився радянський уряд. Основою цього був міжнародний договір та демократичний вибір усього німецького народу.

Як сам факт, так і перспективи реформ викликали основні позитивні переміни у відносинах країн Центральної та Східної Європи з міжнародним співтовариством, відкрили новий, збагачений діалог між Сходом і Заходом, який приніс реальну надію замість страху конфронтації, а також практичні пропозиції співпраці замість полеміки та застою.

Ці зміни не пройшли безболісно і, як підтвердили події у колишньому Радянському Союзі та інших частинах Центральної та Східної Європи, могли створити нові проблеми для стабільності та безпеки. Рішучий курс на реформи у Радянському Союзі сам по собі викликав нові труднощі та серйозні внутрішні проблеми. Більше того, жахливі перспективи розвитку економіки і проблеми, які спіткали багато країн Центральної та Східної Європи на шляху переходу від авторитарного режиму і централізованої планової економіки до плюралістичної демократії та вільного ринку, робили політичні прогнози непевними і такими, які необхідно постійно переглядати.

В цей час НАТО продовжувало відігравати провідну роль, забезпечуючи структуру для консультацій та координації політики серед країн-учасниць з метою зменшення ризику виникнення кризи, яка могла б загрожувати інтересам спільної безпеки. Альянс доклав багато зусиль задля усунення військового дисбалансу; більшої відкритості у військових питаннях; задля досягнення довіри через радикальні, але врівноважені та такі, що піддаються перевірці, угоди з контролю за озброєннями, угоди з верифікації та розширення контактів на усіх рівнях.

http://www.nato.int/docu/other/ukr/handbook/2001/hb020102.htm

Рука дружби та співробітництва

На саміті в Лондоні в липні 1990 року у найбільш далекосяжній декларації, що була коли-небудь прийнята з часів заснування НАТО, глави держав та урядів оголосили про рішучі кроки з пристосування Альянсу до вимог нового клімату безпеки, покликані покласти край конфронтації між Сходом і Заходом. Вони запропонували урядам Радянського Союзу і країн Центральної та Східної Європи встановити постійні дипломатичні зв'язки з НАТО і працювати над новими відносинами на основі співпраці. Цій Декларації передувало"Послання з Тьорнбері", яке було ухвалено міністрами закордонних справ країн - членів НАТО, котрі зібрались у Шотландії і здійснили винятковий крок, запропонувавши дружбу і співпрацю Радянському Союзу та всім іншим європейським державам. Заява, зроблена президентом Горбачовим у липні 1990 року, у якій він визнав участь об'єднаної Німеччини у Північноатлантичному альянсі, була недвозначно пов'язана з позитивним характером цього Послання та суттєвими пропозиціями і зобов'язаннями, прийнятими урядами країн -членів Альянсу в Лондоні.

До Лондонської декларації увійшли численні різноманітні пропозиції з розвитку співпраці. Керівників і представників країн Центральної та Східної Європи запросили до штаб-квартири НАТО в Брюсселі. Відбулося багато таких візитів та були організовані регулярні контакти на дипломатичному рівні. Генеральний секретар НАТО відвідав Москву відразу після Лондонського саміту для того, щоб передати радянському керівництву пропозиції, що були включені в Декларацію, та сповістити про рішучість Альянсу конструктивно скористатися новими політичними можливостями, що відкривались.

У листопаді 1990 року в Парижі водночас з Договором про звичайні озброєння в Європі та публікацією усіма країнами -учасницями НБСЄ “Паризької хартії нової Європи” була підписана спільна декларація та домовленість про ненапад. Спільна декларація офіційно поклала край відносинам ворожості і підтвердила наміри тих, хто її підписав, утримуватися від погрози силою та використання сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави згідно з метою та принципами Статуту ООН та Заключного Гельсінського акта (див. розділ 14). Усім іншим державам-учасницям НБСЄ було запропоновано приєднатися до цього зобов'язання.

Протягом короткого періоду були встановлені нові військові контакти, зокрема розпочаті інтенсивні дискусії з питань збройних сил та військових доктрин. Було досягнуто прогресу в угоді "Відкрите небо" яка дозволяє проліт над національною територією на взаємній основі з метою поліпшення довіри та гласності в питаннях військової діяльності. Були ініційовані подальші переговори щодо розширення договору ЗЗСЄ на скорочення звичайних збройних сил від Атлантики до Уралу, зокрема додаткових заходів з обмеження кількості особового складу в Європі. Вдалося досягнути згоди щодо інтенсифікації процесу НБСЄ та встановлення нових норм створення і збереження вільного суспільства. Були здійснені заходи, спрямовані на надання процесу НБСЄ, який успішно посилив взаємну довіру, більшої інституціоналізованості з метою перетворення його на форум для широкомасштабного політичного діалогу в більш об'єднаній Європі. НАТО розпочало внутрішній далекосяжний перегляд своєї стратегії задля її адаптації до нових умов.

http://www.nato.int/docu/other/ukr/handbook/2001/hb020103.htm
 
 
Документи НАТО 
Північноатлантичний договір
Стратегічна концепція Альянсу
Програма НАТО "Партнерство заради миру" 

Подальший додатковий протокол до Угоди між державами-учасницями Північноатлантичного Договору та іншими державами, які беруть участь у програмі "Партнерство заради миру", щодо статусу їхніх збройних сил

План дій щодо боротьби з тероризмом
Комплексна політична директива Схвалена главами держав та урядів країн-членів НАТО 29 листопада 2006 року (у Ризі)
Наукова програма НАТО 

 


© Інститут Трансформації Суспільства 2007 - 2017.
При повному або частковому використаннi матерiалiв посилання на сайт "Інституту Трансформації Суспільства" є обов'язковим.
Вiдповiдальнiсть за достовiрнiсть матерiалiв покладається на їх авторів.
Контактні телефони: (044)235-98-28      (044)235-98-27